Режисер Назарій Панів наважився на важливу розмову з глядачами й готує виставу про посттравматичний стресовий розлад у військових – ПТСР.
«Я повернувся, а дім став чужим. Люди — знайомими, але далекими. Я — собі — незрозумілим».
Ця вистава — про війну, яка продовжується всередині.
Вистава говорить не про події, а про наслідки, які живуть у побуті. У тому, як люди тримають чашку, як мовчать за вечерею, як сміються — надто голосно, бо інакше прорвуться сльози.
Це світ, де спогади — як пил: осідають тихо, але з часом душать.
«Ми вижили. Але чи це і є життя?», — каже медик, що рятував у Маріуполі.
«Я не воювала, але моє тіло досі тримає позу очікування», — з щоденника жінки, яка втекла з Ізюма.
Ця вистава — не про війну, а про її відлуння. Про тих, хто повернувся у відносний мир, але приніс із собою шум вибухів у голові.
Про тих, хто зустрічає ранок — і не може повірити, що він справжній.
Про військових, які мовчать за родинним столом, бо не знаходять слів.
Про цивільних, які роками трималися за дітей, валізу й надію — і тепер не знають, куди подіти власні руки.
ПТСР — не у формі, не у званні, не у шрамах.
Він живе в жестах, у снах, у звуках, які більше не здаються буденними.
Це досвід, який не обирали — але з яким живуть. І серед військових, і серед тих, хто просто вижив.
Ця вистава створена як тиха кімната — без засудження, без крику.
Тут не лікують, але визнають.
Іноді цього досить, щоб зробити крок уперед.
Художній склад
- Режисер - Назарій Панів