НАЦІОНАЛЬНОМУ ТЕАТРУ В ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ 115 РОКІВ

Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка 12 лютого 2026 року відзначатиме 115-річчя з дня заснування української.

Ця подія має виняткове значення не лише для театру, а й для розвитку сучасного українського гуманітарного простору.

У 2024–2025 роках Франківський драмтеатр ініціював ґрунтовне наукове дослідження, спрямоване на відновлення правдивої історії української сцени в Івано-Франківську та подолання наслідків радянської колоніальної політики. Архівні матеріали, опрацьовані кандидатом мистецтвознавства, доцентом кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету ім. Івана Франка Романом Лаврентієм, підтвердили принципово важливий факт: історію українського професійного театру в Івано-Франківську можемо вести від 1911 року.

Адже 10 жовтня 1910 року у Станиславові було офіційно зареєстровано Товариство «Український народний театр ім. Івана Тобілевича», яке поставило собі за мету – створення українського професійного театру в місті й уже за кілька місяців відкрило цей театр: 12 лютого 1911 року було зіграно першу прем’єру – «Наталку Полтавку» Івана Котляревського.

За свідченням архівних знахідок вдалося з’ясувати, що ще у травні 1910 року в львівській газеті «Діло» було задекларовано, що у місті створюють «Постійний руський театр імені Тараса Шевченка» під патронатом товариства, місія якого – започаткувати професійну театральну справу в Станиславові.

Саме цей осередок згодом трансформувався в «Товариство імені Івана Тобілевича».

10 жовтня 1910 року, згідно з віднайденим оригіналом Статуту від 1910 року (Центральний державний історичний архів України у місті Львові. Фонд 309. Оп. 2. Спр. 227. Арк. 1–2), було зареєстровано товариство «Український народний театр ім. Івана Тобілевича» в Станиславові.

Метою товариства було створення стаціонарного українського театру, будівництво власного приміщення, розвиток професійної української трупи та популяризація української мови й культури.

Як йдеться в Книзі реєстрації товариств, організацій та об’єднань Станіславського повіту (Державний архів Івано-Франківської області. Фонд 6): «Профіль діяльності товариства – «Плекання та розвиток драматичного мистецтва українською мовою».

12 лютого 1911 року відбулася прем’єра першої вистави “Наталка Полтавка”. Як йдеться в статті “Інавґурация українського народного театру ім. Івана Тобилевича” у газеті “Діло” від 1911, Чис. 42. С. 4: “Йшла вистава столітньої та мимо сього все сьвіжої і молодої “Наталки Полтавки”.

У липні 1921 року Товариство змогло підтвердити своє «безперервне існування від 1910 року» та продовжити свою діяльність, утримуючи різні театральні трупи. У Листі Намісництва від 4 липня 1921 року до повітового староства у Станиславові щодо надсилання йому копії Статуту товариства «Український народний театр імені Івана Тобілевича у Станиславові» та підтвердженням того, що Товариство юридично існує від 1910 року й окрім затвердженого статуту не потребує інших документів для підтвердження своєї легітимності (Державний архів Івано-Франківської області. Фонд 6, опис 1, справа № 43 (Листування зі Станиславівським воєводським управлінням та органами поліції про затвердження статутів і складу управ музично-театральних товариств в повіті), аркуш 63).

Сучасні івано-франківські дослідники виділяють такі періоди в історії театру при Товаристві “Український народний театр ім. І. Тобілевича”: 1911–1914, 1914 - 1918, 1918–1920, 1921–1927, 1927–1938 рр. Найяскравіший етап оживлення українського театрального життя у місті відбувся у 1928–1931 роках, коли відбулася його остаточна професіоналізація. Насамперед завдяки меценатському проєкту, фінансовій та стратегічній підтримці віце-директора Державного банку краєвого господарства, підприємця (співпрацював із автомобільною компанією «Форд») д-ра Костянтина Станіслава Прус-Вишневського.

Мистецьке керівництво здійснювали відомі театральні режисери та актори Ярослав Давидович (1928–1929), Володимир Блавацький (1929–1930), Микола Бенцаль (1930–1933, 1935–1938), Йосип Стадник (1933–1935, з перервами). Зважаючи на високий мистецький рівень Театру ім. І. Тобілевича, Кооператив “Український театр” у Львові 1929 року запропонував йому свій протекторат і – два сезони станиславівський театр працював на два міста: Станиславів та Львів (1929–1931). Від 1931 року Театр ім. І. Тобілевича працював як мандрівний театр, виступаючи по містах і містечках Галичини.

Режисер-реформатор В. Блавацький – апологет ідей та практик Леся Курбаса щодо модернізації української сцени, який мав досвід роботи в Українському театрі товариства «Українська бесіда» під керівництвом Олександра Загарова, Харківському театрі «Березіль» та ін. Проводив послідовну роботу над вихованням нового актора, обережно експериментував зі сценічною стилістикою. Його естетичні знахідки полягали у відкиданні побутових шаблонів виконання, натомість покладалося смислове навантаження на умовні засоби сценічної виразності, універсалізуючи проблематику твору, підносячи образи до рівня символу.

Мистецький керівник і режисер М. Бенцаль дотримувався не таких радикальних підходів щодо модернізації колективу, але у репертуарній політиці проводив чітку національно-патріотичну лінію, ставлячи і класичні українські побутові та історичні п’єси, і нову українську та західноєвропейську драму, безпосередньо співпрацюючи з молодими авторами. Особливою його знахідкою стало поєднання серйозного, патріотичного звучання із популярними музично-розважальними жанрами – витворення модерної української оперети: “Залізна острога” М. Гайворонського, “Дівча з Маслосоюзу”, “Пригода в Черчі”, “Шаріка” Я. Барнича (зрештою, і четверта оперета Я. Барнича “Гуцулка Ксеня” – була написана фактично для Театру ім. І. Тобілевича).

Й. Стадник і Я. Давидович працювали майже цілком у площині музично-розважального легкого репертуару, знайомлячи українського глядача із популярним західноєвропейськими оперетами і музичними комедіями (оперети у постановці Й. Стадника: “Королева кіна” Ж. Жільбера (Ґільберт), “Пепіна” Р. Штольца, “Корневільські дзвони” Р. Планкета та ін.; у режисурі Я. Давидовича йшли оперети “Циганський барон” Й. Штрауса, “Доллі” Г. Гірша, “Дротяр” Ф. Легара, “Чар вальсу” О. Штрауса, “Орфей у пеклі” Ж. Оффенбаха, комедія “Романтичні” Е. Ростана та ін.)

Архіви засвідчують, що театр був важливим культурним центром Галичини: його підтримували місцеві громади, українські кооперативи, благодійники, а навіть львівська інтелігенція зверталася з проханням забезпечити спеціальний потяг для відвідування вистав у Станиславові.

У 1938 році трупи Театру ім. І. Тобілевича та Українського молодого театру “Заграва” об’єднуються та утворюють Український народний театр ім.І.Котляревського (його підтримують провідні національні культурні установи Галичини - Товариство ім. І. Тобілевича, Кооператива “Український театр” у Львові та ін.).

У 1939 році місто було окуповане радянською владою. Майже одразу було створено Театр ім. Івана Франка, який, окрім акторів з колишньої трупи ім. І. Тобілевича, акумулює найкращі театральні сили регіону: майже повний творчий склад Українського театру Івана Когутяка, Українського театру Юрія Кононіва, Українського театру Яреми Стадника, Українського театру Романа Войтовича інші.

Усі відкриті науковцями документи повністю спростовують радянський наратив про те, що українське професійне театральне життя у місті нібито розпочалося лише в 1939 році після окупації заходу України, який радянська історіографія намагалася зробити точкою відліку. Відповідно, активно досліджуючи та створюючи пропагандистські наративи щодо “заснування” театру лише у вересні 1939 року (Довідка видана Державним архівом Івано-Франківської області від 06.10.2014 року: У документах фонду фінансового відділу виконавчого комітету Станісвлавської обласної Ради депутатів трудящих є відомості, що театр ім. Франка розпочав свою роботу в кінці вересня 1939 року. // Підстава Р-1, оп.1, спр. 114, арк. 18.). Важливо бачити тяглість професійної театральної традиції задовго до радянської окупації, безпосереднім спадкоємцем і продовжувачем якої є Франківський драмтеатр сьогодні. Усвідомлюючи її дискретність, не лише у 1911-1939 роках, а й після того.

Тому слід чітко сегментувати історію Театру імені Івана Франка після 1939 року (не лише через призму зміни політичних режимів, а й через внутрішні зміни у колективі): 1939-1941 – театр у місті під першою радянською окупацією 1941-1944 – театр у місті під німецькою окупацією 1944-1991 – театр у місті під другою радянською окупацією від 1991 – театр в незалежній Україні

Радянська влада системно стирала та перекручувала історію українських інституцій, намагаючись позбавити українців власної культурної тяглості. У випадку Франківського театру було фактично викреслено три десятиліття повноцінної діяльності та активного підтримання українською громадою національної професійної сцени.

Однак і в часи радянської окупації театр в Івано-Франківську мав чимало знакових сценічних постановок. Ми шануємо працю корифеїв театру, на плечах яких ми стоїмо, пам'ятаємо вистави, які й в часи окупації творили національне особливе обличчя театру в Івано-Франківську: “Роксолана”, “Тіні забутих предків”, “Плаха, “Шрами на скалі” та інші.

Повернення правдивої історії – це не лише відновлення дат, а й повернення голосу української культурної спільноти, яку десятиліттями намагалися позбавити власної пам’яті.

Саме тому відзначення 115-річчя українського професійного театру в нашому місті є питанням відновлення історичної справедливості та важливою частиною сучасного українського антиімперського й антиколоніального дискурсу. У час, коли росія продовжує війну проти України, включно з інформаційною та культурною агресією, повернення правдивої історії українського театру є формою опору. Це – підтвердження того, що українська культура має глибоке коріння, власну традицію, потужну суб’єктність і не може бути зведена до радянського прочитання чи імперських трактувань.

У рамках цієї події з 10 по 15 лютого 2026 року Франківський драмтеатр проведе масштабний шоукейс найкращих вистав за участі українських та міжнародних гостей, науковців, критиків і представників культурних інституцій. Шоукейс вистав Франківського драмтеатру стане платформою міжнародного діалогу та презентації сучасного українського театру на світовому рівні. До участі будуть запрошені критики, театрознавці, керівники інституцій та культурні дипломати з України та інших держав. Подія сприятиме поширенню правдивої інформації про українську культуру, посиленню міжнародних партнерств та підтримці державної стратегії культурної дипломатії.

Упродовж шести днів ми покажемо 14 вистав, що представляють українську та світову класику, сучасну драматургію, різні театральні мови й режисерські почерки. Від Котляревського, Лесі Українки, Марії Матіос та Ірен Роздобудько – до Шекспіра, Кафки та Чапека.

Цей ювілей – не лише про театр. Це про Україну, яка пам’ятає, знає й говорить своїм голосом.